Василь Володимирович Биков
"Альпійська балада"
СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ
1
Iван спотикнувся, упав, але зразу ж пiдскочив i, загубивши колодки, побiг босими ногами по бетонних уламках, що розкидав вибух. Позаду чулися крики, гулко трiщали автоматнi черги, попереду була остання перешкода напiвзруйнована заводська стiна, а далi вулицi, що потопали в зеленi. Вiн узяв у зуби пластмасову ручку пiстолета, плигнув, ухопився за край стiни i швидко перескочив ïï. Упав у колючки, пiдскочив i щосили побiг.
Позаду чувся гавкiт собак, крики, пострiли, але все це вже не могло зупинити його.
Вибух на заводi схвилював населення. Iвановi зустрiлися два хлопчики, дiвчина, та вiн мовчки пробiг повз них. Пострiли чулися скрiзь, але це стрiляли в iнших, бо Iван не чув свисту куль. Бiгти доводилося на гору, пiдйом ставав дедалi крутiшим, але вiн з останнiх сил намагався дiстатися до лiсу. Та раптом зовсiм близько почувся гавкiт.
Iван сховався за сосну, пiдпустив вiвчарку ближче i вистрiлив. Собака вискнув i впав. Та iз-за каменя вискочив вовкодав з нашийником, на якому телiпався повiдок. Пiстолет заклинило. Собака кинувся, Iван схопив його за нашийник, став душити, але зрозумiв, що не впорається. Тодi вiн з усiєï сили вдарив собаку колiном. Щось хруснуло, i пес безсило простягнувся поряд. Iван чекав нападу, собака зi злiстю дивився на людину, але лежав нерухомо. Тодi Iван узяв великий камiнь, хотiв ударити ним вовкодава по головi, але передумав i став тихо задкувати. Пес поповз, скиглячи вiд безсилоï лютi, а чоловiк кинув камiнь, пiдхопив браунiнг i побiг вгору, в ялиновi заростi.
2
Iван бiг уздовж стрiмкого ручаю з прозорою водою. Швидко пересуватися заважало камiння. Вiн хотiв бiгти потоком, але вода була льодяною. Раптом Iван почув чийсь голос. Це був не нiмець, а гефтлiнг утiкач. Можливо, вiн кликав на допомогу, та Iван кинувся тiкати. Один раз вiн чув трiск мотоциклiв, але дорога була далеко. Iван обдумував, як йому бути далi, i в той же час якийсь неясний звук пiдказав, що позаду хтось бiжить. Iз-за ялинки вискочила жiнка у смугастому одязi, за каменем виднiлася ще одна фiгура втiкача. Жiнка вiдкрито йшла вгору, шукаючи Iвана. Коли вона пiдiйшла ближче, то чоловiк зрозумiв, що це дiвчина-iталiйка. Десь угорi зовсiм недалеко трiщали мотоцикли, а дiвчина йшла, не ховаючись. Iван вискочив, схопив ïï за руку i потяг пiд скелю. Вона влетiла за ним, мов пiрïна, як раптом ïï колодка зiрвалася з ноги i покотилася вниз. Дiвчина побiгла за нею. Iван не встиг затримати ïï, тiльки в гнiвi скрипнув зубами. Коли дiвчина повернулась, Iван iз злiстю вдарив ïï по щоцi i тихо вилаявся.
Удар обпiк ïï щоку, але вона не вiдхилилась, а кинула на нього повний подиву погляд i невмiло повторила його лайку. Iван запитав, куди вона бiжить, а дiвчина повторила це запитання. Почувся гавкiт собак, крики, пострiли. Треба було тiкати, i вiн швидко полiз схилом.
3
Iван швидко лiз мiж каменiв, поблискуючи голим колiном. Вiн тiльки тепер помiтив порванi собакою штани i рани на нозi, Що кровоточили. Утiкач спiшив, бо добре розумiв, що нiмцi пiднiмуть на ноги всю охорону i полiцiю. Часом вiн чув за спиною кроки своєï супутницi вона не вiдставала.
Почав накрапати дощ i круги-мiшенi на мокрiй куртцi стали ще помiтнiшими. Раптом Iван побачив дорогу. Дiвчина пiдiйшла до нього i зупинилась. Було ясно, що бетонку треба переходити разом, щоб дiвчина не наробила якихось дурниць. Узявшись за руки, вони перебiгли через бетоннi плити, а дощ змивав ïхнi слiди.
Дiвчина вперто йшла за ним, а Iван, сам страшенно зморений, чекав ïï. Вона була вдячна за це. Зупинившись вiдпочити, Iван вирiшив оглянути свою ногу. У пятi стирчала колючка, яку вiн намагався витягти, але як не старався, не мiг ухопити ïï пальцями. Тодi дiвчина обхопила його ступню маленькими пальчиками, нахилилась i зубами витягла колючку. Плутаючи нiмецькi слова, Iван подякував дiвчинцi, а вона у вiдповiдь радiсно посмiхнулася. Вони вiдпочивали на сухiй землi мiж коренями розлогоï сосни, але треба було йти далi. Iван згадав про третього гефтлiнга, який бiг за ними, i дiвчина пояснила, що то був психiчно хворий нiмець-вязень.
4
Зранку вони, пятеро вiйськовополонених, у напiвзруйнованому пiд час нiчного бомбардування цеху вiдкопували бомбу, що не розiрвалася. Вони вирiшили востаннє спробувати утекти з цього комбiнату смертi.
Чорноморський моряк Голодай викрутив з бомби деформований детонатор, Жук замiнив його новим, одноокий Янушка усiх пiдбадьорював. Четвертий, Сребников, безперервно кашляв, а Iван Терешка стояв поряд i мовчав, бо не любив марно говорити.
Треба було вирiшити, хто вдарить молотом по детонатору, щоб зiрвати бомбу i своєю загибеллю дати iншим можливiсть утекти. Усi знiчено мовчали, i тодi Iван сказав, що зробить це сам.
Раптом до ями пiдiйшов есесiвець Зандлер. Вiн тикнув пальцем у Iвана, пiдiзвав його i наказав почистити чоботи. Недалеко зупинилися жiнки в смугастих робах, i Iван пiймав на собi презирливий погляд однiєï з них. Коритися фашистовi було принизливо, але хлопець опустився на колiна i рукавом куртки вичистив нiмцевi чобiт до блиску.
Потiм до його колiн придвинувся другий чобiт, носком якого Зандлер штовхнув Iвана в груди. Полонений якусь хвильку стояв непорушно, а потiм у нього неначе лопнула якась пружина. Вiн пiдхопився i з усiєï сили вдарив нiмця в обличчя так, що есесiвець упав на бетонний пол. Потiм повiльно повернувся на бiк, сiв, рвонув на ременi шкiряний язичок кобури i схопився на ноги. Iван зрозумiв, що зараз загине вiд есесiвськоï кулi, i, щоб померти недарма, кинувся головою на ворога.
Раптом земля пiд ногами здригнулася. Через секунду Iван вiдчув, що лежить на пiдлозi, а навкруги щось падає. Поряд лежав нiмець. Iван схопив шмат бетону, кинув його у ворога, i той затих. Потiм хлопець схопив пiстолет нiмця i кинувся тiкати.
5
Iван усе вище лiз на гору, зрiдка зупиняючись, щоб почекати дiвчину, яка з останнiх сил уперто йшла за ним… Проклятi гори! Iван був вдячний ïм за недоступнiсть для нiмецьких мотоциклiстiв, але вже починав й ненавидiти ïх за те, що вони так безжально забирали сили… Вiн згадував свою втечу iз Сiлезiï. Вони йшли тодi невеличкою групою ночами, а вдень вiдсипалися подалi вiд сел. Його пiймали не есесiвцi, а схожi на своïх простi сiльськi хлопцi, якi говорили знайомою мовою i були вдягненi у свитки.
Смеркало. Дiвчина впала вiд утоми, i Терешка став шукати мiсце для ночiвлi в ущелинi. Притулившись спиною до скелi, Iван миттєво заснув i занурився у страшний сон, що снився йому кожноï ночi. Вiйська обходять Харкiв i наступають на Змiïв. Його рота потрапила в оточення. Iван не почув команди вiдходити i, доганяючи своïх, налетiв на нiмця, який багнетом пронизав йому груди. Iван знає, що вiн убитий, що це кiнець, задихається вiд вiдчаю, хоча болю чомусь не вiдчуває…
Сновиддя плутаються, i ось вiн уже у своïх Терешках. Вiйни ще немає, а до комори пригнали звязаних полонених, серед яких знайо-мi йому гефтлiнги. Вiн намагається довести, що полон це не зрада, а нещастя, бiжить до комори, але раптом бачить чорнооку усмiхнену красуню, яка говорить:
Чао, Iване!
6
Iван проснувся вiд дзвiнкого смiху дiвчини. Вiн iз зусиллям переключився на реальнiсть i, щоб зiгрiтися, за армiйською звичкою став розмахувати руками i присiдати. Дiвчина знову засмiялася, та Iван не подiляв ïï веселощiв. Вони були зморенi, голоднi, але треба було йти далi в гори, у Трiєст, де дiяли партизанськi загони. Iван полiз мiж каменями, дiвчина, знявши важкi колодки, мов ящiрка, пробиралася за ним i, плутаючи слова рiзних мов, розпитувала, хто вiн. ïй було важко зрозумiти, що таке колгосп, колективiзацiя, рядовий, але вона повторювала слова i вимагала пояснень. Себе дiвчина назвала Джулiєю.
7
Вони вибралися на кручу i сiли перепочити. Раптом Джулiя показала вниз i прошепотiла: Руссо, менш! Людина! Iван жестом наказав ïй сидiти, а сам побiг до стежки, якою важко пiднiмався чоловiк. Це був старий австрiєць у короткiй курточцi. Iван вискочив iз-за каменя, пiдняв пiстолет i наказав зупинитися. Переляканий чоловiк щось заговорив про есесiвцiв, i хлопець зрозумiв, що вiн не бреше. Iван розстебнув мiшок, який нiс австрiєць, забрав черству паляницю, наказав чоловiковi зняти курточку. Схопивши добро, хлопець кинувся бiгти.
8
Вони з усiх сил бiгли вгору. дина думка переслiдувала Iвана тiльки б есесiвцi не спустили на них собак. Вiн проклинав тих, хто зробив з нього злочинця, який грабує мирних жителiв. Для чого йому зупиняти цього чоловiка, погрожувати йому пiстолетом i тим бiльше грабувати, якби не вiйна, не полон, не знущання i приниження, не те, на що вiн зважився заради свого життя, заради Джулiï, заради цього австрiйця теж?
Зрозумiвши, що вiдiйшли вже далеко, Iван i Джулiя сiли перепочити, вiдломили окраєць хлiба, подiлили його порiвну i зïли. Раптом знизу почулися крики i пострiли. Iван iз-за скелi бачив, як схилом бiгла фiгурка у смугастому. Нiмцi стрiляли, i кулi густо лягали навколо втiкача, але вiн бiг далi. Раптом фiгурка впала, пострiли припинилися.
9
Iван увесь час думав, що позаду себе залишив свiдка. Досвiд усiх його втеч пiдказував, що саме такi обставини були для втiкачiв фатальними. Рiк тому вiн тiкав з полону i дiйшов до Волинi. В одному селi Iван потрапив пiд облаву i змушений був сховатися в селянськiй хатi в печi.
Фашисти не знайшли його, хазяïн не видав, але полiцаï добре знали, де його шукати. Саме цi простi, на перший погляд, селюки викурили Iвана з печi i передали нiмцям.
10
Вони знову продиралися крiзь чагарники i камiння, вперто лiзли вгору. До Iвана прийшла впевненiсть, що нiмцi не знайшли ïхнiх слiдiв, а австрiєць ïх не виказав. Фашистам буде достатньо повернути в табiр труп божевiльного, а вони можуть поки що перевести подих. Iван вiрив, що зможе знести все, перейде хребет, дiстанеться до партизанiв, але поряд з ним iшла дiвчина, за яку вiн вiдчував уже якусь вiдповiдальнiсть. Йшли довго, а коли вiдчули нелюдську втому, сiли перепочити i поïсти хлiба. Роздiливши ще шматок буханця навпiл, пiдкрiпилися.
Раптом Джулiя злякано втупилась у щось позаду Iвана. Хлопець оглянувся i побачив на каменi страшного божевiльного гефтлiнга, що якимсь дивом уник куль переслiдувачiв. Лисий череп на його тонкiй шиï стирчав iз широкого комiра смугастоï куртки, на якiй чорнiв номер, а темнi орбiти- провали, наче загiпнотизованi, дивилися на них. Вiн простягав руки до хлiба i хрипко вигукував: Брот! Брот! ïх бешайне гестапо! Гiб брот! Iван вихопив пiстолет, але Джулiя злякано заговорила: Дати он хляб! Дати хляб! Хлопець розумiв, що божевiльний наробить крику i викаже ïх гестапiвцям. I убити жалко, i вiдчепитися неможливо. А той уже подався кудись, викрикуючи щось про хлiб i гестапо. Хлiба було мало, але Iван вiдламав окраєць i поклав його на камiнь, бiля якого вони сидiли.
11
За великою скелею втiкачi побачили ледь помiтну стежку, яка вилася вгору. Вони пiшли нею, а на тому мiсцi, де Iван залишив хлiб, топтався божевiльний.
Вiтер шарпав ïхнiй благенький одяг, босi ноги залишали слiди на снiгу. Iван вiддав курточку Джулiï. Дiвчина загорнулася в неï i сказала, що колись у неï було чотири манто. Хлопець поцiкавився ïï сiмєю, i Джулiя розповiла, що ïï батько хазяïн фiрми, фашист. Вражений Iван зупинився. А ти що ж… Теж, може, фашистка? Джулiя фашиста? Джулiя комунiста! обявила дiвчина и гордiстю. Потiм Джулiя почала розпитувати Iвана про село, колгосп, про його дiвчину. Хлопець розповiв, що жив у Бiлорусiï, в селi Терешки, бiля двох озер. Батько помер, залишивши чотирьох малих дiтей. Згадавши домiвку, Iван зiтхнув i замовк. Справдi, нащо ïй знати про те важке i складне, що було в його життi?
12
Пробираючись через скелi, Iван думав про те, що за двадцять п ять рокiв свого життя звик обходитися без чужого спiвчуття. Вiн завжди покладався тiльки на себе, на своï сили. Джулiя вiдставала, i хлопець зрозумiв, що треба вiдпочити. У цiй иахмарнiй висотi стало нестерпно холодно, бурхав, рвав одяг, гудiв оскаженiлий вiтер.
Джулiя сiла на камiнь i вже не змогла пiднятися. Вона вiдмовилася йти. Iван спочатку вмовляв ïï, потiм став погрожувати табором i вiрною загибеллю, але вона тiльки ледь чутно повторювала: Джулiя фiнiта! Аллес! Iван Трiєсто. Джулiя нон Трiєсто. Iван розiзлився, махнув рукою i швидко пiшов стежкою. Один вiн усе стерпить, перейде хребет, аби навiть довелося повзти по пояс у снiгу… Нащо звязуватися з цим дiвчиськом? Хто вона йому? Але ноги самi притишили крок. Iван оглянувся, побiг униз. Вiн забрав у Джулiï колодки, якi ще тримали тепло ïï нiг, пiдняв дiвчину, посадив ïï собi за спину i понiс угору. Недавнє рiшення кинути ïï тепер злякало Iвана, i вiн, важко стукаючи колодками, полiз до перевалу.
13
Iти було важко, але Iван вiдчував, що коли сяде, то бiльше вже не пiднiметься.
Коли вiн вiдчув, що ноги вже не тримають його, то знайшов захищене мiсце, зупинився i зняв Джулiю. Ïï ноги змерзли так, що дiвчина вже не вiдчувала ïх. Iван розтер маленькi ступнi снiгом, дав дiвчинi шматочок хлiба i знову понiс ïï далi. Його шию лоскотало тепле дихання дiвчини. Тонкi пальцi ïï раптом погладили його груди, i вiн стрепенувся вiд неочiкуваноï ласки.
Iван подумав, як це чудесно мати на чужiй землi близьку людину, i вiдчуття ïï мовчазноï близькостi наповнювало його тихою радiстю.Вони дiйшли до сiдловини, стежка петляла вниз, вiтер трiшки стих. Iван заговорив з Джулiєю, але вона спала у нього на спинi.
Над ранок вони спустилися в зону трав i квiтiв. Iван тихенько опустив дiвчину на землю. Вона не проснулась.
14
Iван спав, i цього разу йому не приснився його страшний сон. Декiлька годин вiн спав глибоко, потiм поступово реальнiсть стала просочуватись у його свiдомiсть. У двадцять пять рокiв юнiсть уже закiнчується, але Iван Терешко не пережив того, що дає ця чудова пора людинi. Коли помер батько, вiн ще пiдлiтком допомагав матерi пiднiмати менших дiтей. Потiм армiя, вiйна, полон.
Було не до кохання. Вiн не знав жiнок i все ж, як це часто буває в молодостi, до звичайних стосункiв хлопцiв i дiвчат ставився скептично. На фронтi Iван був свiдком кохання мiж лейтенантом Глебовим, у якого вiн служив ординарцем, i медсестрою Анютою. Лейтенант був тяжко поранений, помер на операцiйному столi. Анюта страшно убивалася, а через деякий час утiшилася новими стосунками з лег- копораненим майором. Побачивши це, Iван самовiльно покинув госпiталь i повернувся в роту. Рана на плечi зажила, а туга вiд зневаженого чужого кохання залишилась, i Iван думав, що дiвчата не для нього.
15
Його розбудила тиша i тепло. Iван повернувся на бiк i перше, що побачив, була яскраво-червона квiтка бiля обличчя. Не розумiючи, де вiн, Iван пiдхопився iз землi, широко розкрив почервонiлi зi сну очi i радiсно здивувався небаченiй, майже казковiй красi навко- ло. Скрiзь росли червонi альпiйськi маки. ‘1 Раптом Iван стривожився де Джулiя? Тишу тривожив шум водоспаду. Iван побiг туди i побачив чудову картину: пiд… потоком водоспаду спиною до нього стояла на каменi Джулiя… На ïï мокрих вiд бризок худеньких плечах переливалися рiзнокольоровi веселко* вi вiдблиски.
Iван засоромився, лiг у траву i вiдвернувся. Попереду чекала важка дорога, але Iвану зробилося по-дитячому добре i свiтло на серцi. Джулiя одягла смугасту куртку i побiгла туди, де залишила Iвана, i раптом злякано зупинилась. Хлопця нiде не було. Однак щось примусило ïï оглянутися.
Iване!!!
У цьому оклику прозвучали переляк, полегшення i радiсть; вона млпснула в долонi i пташкою кинулася йому назустрiч… обхопила його за шию… обпекла пянким поцiлунком.
16
Iван подiлив частину хлiба, а залишок грамiв двiстi засунув у ки- iiii- ню. Скоринку вiддав Джулiï, але вона вiдмовилась i подiлила ïï ипвпiл. Доïвши хлiб, дiвчина розповiла, що батько хотiв вiддати ïï замiж за багатого, а вона …любив… як це руско?.. Уно джовiнотто к лопця Марiо i втекла з ним у Неаполь. А де ж тепер твiй Марiо? Марiо фу уччiзо?
Убили?Сi.
Вона стала серйозною, але потiм ïï очi потеплiшали пiд поглядом I нона. Недовга печаль у них розтанула, i вона розсмiялась. Сонце припiкало дедалi бiльше. Вони йшли лугом, i раптом Джу- иiя заспiвала знайому пiсню. Вона плутала слова Катюшi i смiялася, мов дитина. Серед цiєï невимовноï краси смугастий одяг вязня ”давався Iвановi ще ненависнiшим i вiн зiрвав з плечей куртку. Джу- иiя захоплено глянула на його широкi плечi.
О ЕрколеI Геркулес! Русо Геркулес!
Вiн повернувся, i дiвчина замовкла, побачивши страшнi рубцi вiд поранень.
17
Вони дiйшли до середини лугу. Пiд зеленими листочками Iван побачив червонi суницi. ïх було багато великих, соковитих, майже нсюди спiлих. Джулiя назбирала багато ягiд, ïла ïх сама, частувала Iвана. Наïвшись досхочу, вони пiшли далi. Iшли довго, а коли зупинилися перепочити, Iван почув кроки. Це ;iнову був нiмець-утiкач. Як привид, вiн невiдступно йшов за ними, невiдомо на що розраховуючи. Нiмець жалiбно простягнув руку i :i вiдчаєм у голосi сказав: Брот! Хлiба було дуже мало, але Iван не мiг витримати погляд голодних очей. Вiн вiдламав шматочок i дав його нiмцевi. У концтаборi Iван зустрiчав i нiмцiв-антифашистiв, i штрафникiв, яким не пощастило десь на розбiйницькiй службi, i пересiчних громадян, яких вiдправляли в табiр за необережне слово.
18
Вiдчувши спрагу, вони набрели на гiрський струмок з чистою холодною водою. Iван напився, умився, закотив холошi i забрався у воду. Раптом Джулiя скрикнула: Кров! Кров! Ульсангве! По мо крiй Iвановiй нозi вiд колiна повзла вузька смужка кровi з рани, якоï завдав йому вовкодав. Хлопець не звернув на неï уваги, а Джулiя вiдiрвала шмат тканини вiд бiлизни i забинтувала поранену ногу. Потiм ласкаво погладила його бiк, торкнулася губами до шрамiв: де осколкового на плечi, до кульового на руцi, до рубця вiд багнета в боку, спустилася нижче i поцiлувала повязку. Iван завмер, до серця прилила хвиля нiжностi, а вона все цiлувала i цiлувала. Не знаючи, добре це чи погано, вiн обхопив ïï за плечi i теж поцiлував. У ïï очах вiдбився подив, радiсть, шалене щастя.
20
Лежачи на травi, Iван гладив i гладив ïï вузьку, нагрiту сонцем спину, дiвчина, притулившись до його грудей, терлась гарячою щокою об його розсiчене осколком плече… Вона щось шепотiла незрозумiле, але Iван розумiв усе*. Тепер уже нiчого не мало значення поряд з ним була вона, загадкова, невiдома, але безкiнечно рiдна i дорога.
21
Вiн проснувся, злякавшись, що дав зникнути чомусь великому i радiсному.
Та вперше за довгi роки дiйснiсть була щасливiшою за найрадiснiший сон.
Поряд з ним спала Джулiя. Треба було йти, але йому було жаль будити кохану. Та все ж Iван тихо покликав Джулiю. Вона зiтхнула, посмiхнулась i розплющила наповненi щастям очi.
Iван марiто! Нон синьйор Дзангарiнi, нон Марiо. Русо Iван марiто.
А ти не пошкодуєш, що Iван марiто?
Вона пiдняла пухнастi вiï… i в ïï очах заяснiли зiрочки. Джулiя сказала, що народить йому сина, пiсля вiйни поïде з ним у Бiлорусiю, у селоТерешки, де близько-близько два озера. Вони будуть щасливими.
Iван вiрив, що Джулiя буде найкращою дружиною. Ïï полюблять селяни. Вiн не мiг навiть подумати про розлуку з нею. Смертi вiн не боявся, мiг поборотися за себе, тим бiльше тепер, коли треба боротися за життя двох. Нехай спробують взяти ïï вiд нього! Вiн пiднявся, обдивився навколо i сiв бiля Джулiï. Хотiлося ïсти, а головне болiла нога.
22
Iван проснувся вiд крику:
Во бiст ду, русе?
Далеко внизу йшов божевiльний зi звязаними руками, а поряд з иим крокували есесiвцi. Iван схопив Джулiю за руку i вони побiгли вгору. Хмара спустилася з гiр i закрила ïх, та вище туман помiтно рiдшав. Iван боявся наступити на хвору ногу, але намагався не вiдставати вiд Джулiï. Тепер уже вона допомагала чоловiковi, пiдтримувала його.
Останнi шматки хмари розсiялися, i тепер можна було не ховатися вiд гiтлерiвцiв. Тi зразу повеселiшали i з криками кинулися вгору. Нiмцi доганяли ïх. Переднi почали стрiляти, але кулi не долiтали до втiкачiв. Треба було будь-що затримати фашистiв. Iван вистрiлив тричi, але не влучив. Джулiя попросила його не витрачати кулi задарма, щоб залишилося двi для них.
Вони перейшли сiдловину i тепер бiгли вниз. Джулiï здалося, що ïм вдалося втекти, i вона радiла, мов дитина. Нiмцi затрималися у сiдловинi i чомусь бiльше не переслiдували втiкачiв. Iван, здається, здогадався про причину цього: вони добiгли до урвища, внизу якого бiлiли плями залишкiв снiгу.
24
Джулiя лежала на камяному карнизi за пять крокiв вiд урвища i плакала. Вiн не втiшав ïï сидiв поряд i думав, що, мабуть, усе вже закiнчилось. Вони були у безвиходi. фашисти у них на очах штрикали в божевiльного запаленими си гаретами, а той кричав i просив Iвана допомогти йому. Нiмцi не йшли до них. Схоже, вони чекали на допомогу. Iван розумiв, що ця четверта втеча з полону виявилася останньою.
Джулiя побачила на сiдловинi нiмцiв, пiдняла кулачки i стала ïх ображати. Там затихли, а тодi закричали у вiдповiдь:
Ком полон! Кидай холодна гора. Шпацирен гарячий крематорiум!..
Джулiя заплакала вiд безсилля, а Iван обняв ïï за плечi i заспокоював ласкавими словами. Дiвчина витерла сльози, розгладила коротке кучеряве волосся i раптом запропонувала зïсти хлiб. Вони роздiлили шматок, iз задоволенням проковтнули хлiб, i тут Iван з новою гостротою вiдчув невiдворотнiсть кiнця.
Раптом десь далеко почувся гавкiт собак. Вiвчарки йшли по слiДУ i були розлютованi гонитвою. Пятеро псiв бiгло до втiкачiв. Iван схопив Джулiю, штовхнув до урвища. Дiвчина не опиралась, лише слабо схлипувала, неначе задихаючись, очi ïï стали величезними, але слiз у них не було… Iван глянув у глибiнь i побачив, що в одному мiсцi снiг вузьким довгим язиком пiднiмався вгору. Тодi вiн схопив Джулiю за комiр i штани i з силою кинув у прiрву. В останню митьвстиг побачити, як тендiтне тiло в повiтрi полетiло над прiрвою, а чи потрапило воно на снiг, вiн уже не помiтив. Страшний удар у груди повалив Iвана на спину, нестерпний бiль вiд собачих зубiв пронизав горло, i все назавжди зникло…
ЗАМIСТЬ ЕПIЛОГУ
Добрий день, рiднi Iвана, люди, якi знали його, село Терешки бiля Двох Синiх Озер у Бiлорусiï. Так починався лист Джулiï Новелли з Рима, в якому жiнка розповiдала про три днi втечi, любовi i щастя. Доля врятувала ïï: вона впала тодi в снiг i вижила. Довгi мiсяцi по тому були наповненi лише згадками про тi три днi. А потiм народився син Джиованнi, який вивчає мову батька i готується стати журналiстом.
Комментариев нет:
Отправить комментарий