Олександр Сергійович Пушкін « 19 жовтня 1825 року».

Олександр Сергійович Пушкін « 19 жовтня 1825 року». 

Роняет лес багряный свой убор,
 Сребрит мороз увянувшее поле,
 Проглянет день как будто поневоле
 И скроется за край окружных гор.
 Пылай, камин, в моей пустынной келье;
 А ты, вино, осенней стужи друг,
 Пролей мне в грудь отрадное похмелье,
 Минутное забвенье горьких мук.

Печален я: со мною друга нет,
 С кем долгую запил бы я разлуку,
 Кому бы мог пожать от сердца руку
 И пожелать веселых много лет.
 Я пью один; вотще воображенье
 Вокруг меня товарищей зовет;
 Знакомое не слышно приближенье,
 И милого душа моя не ждет.

Я пью один, и на брегах Невы
 Меня друзья сегодня именуют…
 Но многие ль и там из вас пируют?
 Еще кого не досчитались вы?
 Кто изменил пленительной привычке?
 Кого от вас увлек холодный свет?
 Чей глас умолк на братской перекличке?
 Кто не пришел? Кого меж вами нет?

Он не пришел, кудрявый наш певец,
 С огнем в очах, с гитарой сладкогласной:
 Под миртами Италии прекрасной
 Он тихо спит, и дружеский резец
 Не начертал над русскою могилой
 Слов несколько на языке родном,
 Чтоб некогда нашел привет унылый
 Сын севера, бродя в краю чужом.

Сидишь ли ты в кругу своих друзей,
 Чужих небес любовник беспокойный?
 Иль снова ты проходишь тропик знойный
 И вечный лед полунощных морей?
 Счастливый путь!.. С лицейского порога
 Ты на корабль перешагнул шутя,
 И с той поры в морях твоя дорога,
 О волн и бурь любимое дитя!

Ты сохранил в блуждающей судьбе
 Прекрасных лет первоначальны нравы:
 Лицейский шум, лицейские забавы
 Средь бурных волн мечталися тебе;
 Ты простирал из-за моря нам руку,
 Ты нас одних в младой душе носил
 И повторял: «На долгую разлуку
 Нас тайный рок, быть может, осудил!»

Друзья мои, прекрасен наш союз!
 Он, как душа, неразделим и вечен —
 Неколебим, свободен и беспечен,
 Срастался он под сенью дружных муз.
 Куда бы нас ни бросила судьбина
 И счастие куда б ни повело,
 Всё те же мы: нам целый мир чужбина;
 Отечество нам Царское Село.

Из края в край преследуем грозой,
 Запутанный в сетях судьбы суровой,
 Я с трепетом на лоно дружбы новой,
 Устав, приник ласкающей главой…
 С мольбой моей печальной и мятежной,
 С доверчивой надеждой первых лет,
 Друзьям иным душой предался нежной;
 Но горек был небратский их привет.

И ныне здесь, в забытой сей глуши,
 В обители пустынных вьюг и хлада,
 Мне сладкая готовилась отрада:
 Троих из вас, друзей моей души,
 Здесь обнял я. Поэта дом опальный,
 О Пущин мой, ты первый посетил;
 Ты усладил изгнанья день печальный,
 Ты в день его Лицея превратил.

Ты, Горчаков, счастливец с первых дней,
 Хвала тебе — фортуны блеск холодный
 Не изменил души твоей свободной:
 Всё тот же ты для чести и друзей.
 Нам разный путь судьбой назначен строгой;
 Ступая в жизнь, мы быстро разошлись:
 Но невзначай проселочной дорогой
 Мы встретились и братски обнялись.

Когда постиг меня судьбины гнев,
 Для всех чужой, как сирота бездомный,
 Под бурею главой поник я томной
 И ждал тебя, вещун пермесских дев,
 И ты пришел, сын лени вдохновенный,
 О Дельвиг мой: твой голос пробудил
 Сердечный жар, так долго усыпленный,
 И бодро я судьбу благословил.

С младенчества дух песен в нас горел,
 И дивное волненье мы познали;
 С младенчества две музы к нам летали,
 И сладок был их лаской наш удел:
 Но я любил уже рукоплесканья,
 Ты, гордый, пел для муз и для души;
 Свой дар, как жизнь, я тратил без вниманья,
 Ты гений свой воспитывал в тиши.

Служенье муз не терпит суеты;
 Прекрасное должно быть величаво:
 Но юность нам советует лукаво,
 И шумные нас радуют мечты…
 Опомнимся — но поздно! и уныло
 Глядим назад, следов не видя там.
 Скажи, Вильгельм, не то ль и с нами было,
 Мой брат родной по музе, по судьбам?

Пора, пора! душевных наших мук
 Не стоит мир; оставим заблужденья!
 Сокроем жизнь под сень уединенья!
 Я жду тебя, мой запоздалый друг —
 Приди; огнем волшебного рассказа
 Сердечные преданья оживи;
 Поговорим о бурных днях Кавказа,
 О Шиллере, о славе, о любви.

Пора и мне… пируйте, о друзья!
 Предчувствую отрадное свиданье;
 Запомните ж поэта предсказанье:
 Промчится год, и с вами снова я,
 Исполнится завет моих мечтаний;
 Промчится год, и я явлюся к вам!
 О, сколько слез и сколько восклицаний,
 И сколько чаш, подъятых к небесам!

И первую полней, друзья, полней!
 И всю до дна в честь нашего союза!
 Благослови, ликующая муза,
 Благослови: да здравствует Лицей!
 Наставникам, хранившим юность нашу,
 Всем честию, и мертвым и живым,
 К устам подъяв признательную чашу,
 Не помня зла, за благо воздадим.

Полней, полней! и, сердцем возгоря,
 Опять до дна, до капли выпивайте!
 Но за кого? о други, угадайте…
 Ура, наш царь! так! выпьем за царя.
 Он человек! им властвует мгновенье.
 Он раб молвы, сомнений и страстей;
 Простим ему неправое гоненье:
 Он взял Париж, он основал Лицей.

Пируйте же, пока еще мы тут!

 Увы, наш круг час от часу редеет;
 Кто в гробе спит, кто дальный сиротеет;
 Судьба глядит, мы вянем; дни бегут;
 Невидимо склоняясь и хладея,
 Мы близимся к началу своему…
 Кому ж из нас под старость день Лицея
 Торжествовать придется одному?

Несчастный друг! средь новых поколений
 Докучный гость и лишний, и чужой,
 Он вспомнит нас и дни соединений,
 Закрыв глаза дрожащею рукой…
 Пускай же он с отрадой хоть печальной
 Тогда сей день за чашей проведет,
 Как ныне я, затворник ваш опальный,

 Его провел без горя и забот.

19 жовтня 1825 року

(переклад С. А. Крижанівського)

Вже ронить ліс багряне убрання, 

Сріблить мороз поля зів'ялі й голі, 

Зза гір прогляне, наче мимоволі, 

І погасає тихе сяйво дня.

 Палай, каміне, в келії пустинній, 

А ти, вино, негод осінніх друг, 

Хоч би на мить у чаші легкопінній 

Дай забуття моїх гірких недуг.

Печалюсь я: до друга дальній світ,

 З яким запив би довгу я розлуку, 

Якому б міг сердечно стиснуть руку 

І побажать веселих безліч літ. 

Я п'ю один; дарма моя уява 

Товаришів скликати поспіша; 

Не чую я знайомої появи, 

І милого не жде моя душа.

Я п'ю один. На берегах Неви

 Мене сьогодні друзі іменують... 

Але чи й там усі з вас бенкетують? 

Кого цей рік не дочекались ви? 

Хто зрадив ще чудову нашу звичку, 

Кого забрав холодний світ од вас? 

Хто не прийшов на братню перекличку? 

Чий голос змовк? Хто передчасно згас?

Наш кучерявий не прийшов співець,

Гітари вже не чути голосної:

Під миртами Італії ясної

Він тихо спить , і приязний різець

Не вирізьбив на рідній нам могилі 

Хоч декілька російських рідних слів, 

Щоб прочитав слова привіту милі 

Син півночі, що в край чужий забрів.

Чи ти сидиш серед товаришів, 

Чужих небес коханцю нетерплячий? 

Чи знов проходиш тропік ти гарячий 

І вічний лід опівнічних морів? Щаслива путь!.. 

З ліцейського порога 

На корабель ти став без вороття, 

І з того дня в морях твоя дорога,

0    хвиль та бур улюблене дитя!

Зберіг ти, друже, в долі мандрівній 

Прекрасних років звичаї недавні: 

Ліцейський шум, забави наші славні 

Між хвиль морських жили в душі твоїй; 

Ти простягав нам із-за моря руку, 

Ти нас єдиних в спогадах носив

1 повторяв: «На довгу нас розлуку 

Таємний фатум, певне, осудив!»

Прекрасний, любі друзі, наш союз! 

Він, як душа, одвічний, неподільний, Незрушний, однодушний і свавільний, 

Міцнів він під крилом коханих муз. 

Куди б не кинула нас зла година 

І щастя теж куди б не привело, 

Незмінні ми: весь світ для нас чужина, 

Вітчизна наша — Царськеє Село!

Із краю в край грозою гнаний я; 

В міцних тенетах долі грозової, 

На лоно дружби втішної, нової, 

Поникла скорбна голова моя... 

З благаннями печальними, бентежно, 

З надією юнацьких світлих літ, 

Віддався іншим друзям я безмежно, 

Та був гіркий небратній їх привіт.

І нині тут, в забутій глушині, 

В оселі холоду і снігопаду, 

Я радісну й солодку мав відраду: 

Я трьох із вас, о друзі, в тишині 

Тут обійняв. Поета дім опальний, 

О Пущин мій, ти перший навістив; 

Ти звеселив вигнання день печальний, 

В ліцея день його перетворив.

Ти, Горчаков, щасливець з перших днів, 

Хвала тобі — холодний блиск фортуни 

Не одмінив душі твоєї струни: 

Все той же ти для нас, товаришів. 

Нам різну путь судила доля строга, 

Ступивши в світ — ми швидко розійшлись, 

Звела нас раптом польова дорога, 

Зустрілись ми й побратськи обнялись.

Коли спіткав мене фортуни гнів,

Для всіх чужий, бездомний, сиротою,

Під бурею поник я головою

І ждав тебе, віщун пермеських дів.

І ти прийшов, син лінощів натхненний,

0    Дельвіг мій: твій голос пробудив 

Сердечний жар, що довго тлів, священний,

1 долю радо я благословив.

Пісенний дух з дитинства в нас горів, 

І дивний жар натхнення ми пізнали; 

Дві музи з юних літ до нас літали, 

Солодкий дар їх нас промінням грів: 

Та вже любив я оплески і славу, 

Ти ж, гордий, для душі і муз співав; 

Свій дар, як час, я тратив без угаву, 

Ти ж геній свій у тиші пестував.

Служіння муз не терпить суєти, 

Прекрасне мусить бути величавим: 

Та юнь нас вабить усміхом лукавим, Шумливі мрії кличуть у світи. 

Отямимось — і скорбними очами Поглянемо в минуле без надій.

Скажи, Вільгельм, було ж таке і з нами, 

По музі й долі брате рідний мій?

Пора, пора! Ні наших мук, ні мрій 

Не вартий світ; розвіємо оману! 

Життя сховаєм в самоту туманну! 

Я жду тебе, спізнілий друже мій! — 

Прийди і словом чарівливим зразу 

Сердечні струни наладнай ізнов; 

Згадаємо про бурні дні Кавказу, 

Про Шиллера, про славу, про любов.

Пора й мені... Гуляйте в добрий час! 

Відрадне я вже чую зустрічання; 

В поетове повірте віщування: 

Пролине рік, і знову я між вас. 

І час проб' є надій моїх завітних, 

Промчиться рік, я буду знову ваш!

0    скільки сліз і вигуків привітних,

1 скільки піднятих угору чаш!

Наллємо першу, в день знаменний цей,

І всю до дна в день нашого союзу!

Благослови, моя святкова музо,

Благослови: нехай живе ліцей!

За вчителів, що честь і юність нашу

Леліяли, за мертвих і живих,

До вуст піднявши найвдячнішу чашу,

Забувши зло, добром згадаймо їх.

Повніш, повніш! Поки зійде зоря 

Усі до дна, до краплі випивайте! 

За кого ж це? О друзі, відгадайте. 

Ура, наш цар! так! вип' єм за царя. 

Людина він! Керує ним хвилина, 

Він раб чуток, підозрень і страстей, 

Простім йому неправеє гоніння: 

Він взяв Париж, він заснував ліцей!

Тож бенкетуйте, поки вийде путь! 

Та коло наше з кожним днем рідіє; 

Хто в гробі спить, хто дальній сиротіє; 

Судьба зорить, ми в' янем; дні пливуть; 

Незримо никнем, тихше серце б' ється, 

І нить життя кінчаємо снувать. 

Кому ж із нас під старість доведеться 

Самому день Ліцея святкувать?

Нещасний друг! У нових поколіннях 

Набридлий гість і зайвий, і чужий, 

Згадає нас в дні зустрічів незмінних, 

Закривши зір схвильованосумний. 

Хай він зустріне радо, хоч печальний, 

За чашею цей день, після незгод, 

Як нині я, вигнанець ваш опальний, 

Провів його без горя і турбот.

ПРОДИВИТИСЬ ВІДЕО ТУТ!!!