«Король Лір і його дочки».

Король Лір і його дочки 

У Англії колись був король Лір

 І панував собі на честь і славу,

 Мав повагу він, і в сусідів мир, 

І забезпечену державу. 

Між іншими достатками його 

Були також три доні гожі, 

Прегарні й свіжі, що перевищали

 Красою три червоні рожі.

Та королю подобалось старому

 Раз їм питання предложити:

 «Котра з дочок моїх найбільш 

Мене потрафить ублажити, 

Потіха старості моєї — ви, 

Тож по черзі хай кожна скаже, 

Яку найбільшую любов мені

 Вона ділами своїми докаже». 

Регана, з них найстаршая, рекла: 

«Мій отче, як мені вас не любити? 

Якби яка пригода надійшла, 

Готова я за вас і кров пролити.

 А хоч і серце би моє криваве 

На штуки посікти хотіли, 

Воліла б я, ніж мала допустить, 

Аби яку ви прикрість потерпіли».

 «І я, — сказала другая на те, -

Волю хоч би найтяжче бідувати,

 Прийняти муки і ганьбу, ніж би ви

 Біди якої мали зазнавати. 

Я день і ніч готова вам служить, 

Стать вам найменшою слугою, 

Щоб віку свого ви могли дожить 

У радощах та супокою». 

«Тепер мені, — король старий сказав, 

— Яснішою будучність стала.

 Та ще ти, наймолодшая моя, 

Свойого слова не сказала». —

 «Я рада, — мовила Корделія, 

— Свій довг дитячий все сповняти, 

Послушна бути вам у всім, 

А більше не в силі я нічого вам сказати». 

«Так ти, — рік він, — не можеш більш нічого

 Дать, ніж повинність повелить дитяча? 

То видно, що твоя любов до мене 

Не такто вірна та гаряча. 

То ж будь прогнана з мого двору! 

Не хочу знать нелюбої дитини. 

З мойого царства не дістанеш ти 

По моїй смерті ні частини. 

Лиш твоїм сестрам, що за мене раді 

Хоч голови свої покласти,

 Розділю я свою державу й дам 

Обом по рівній части. 

Дарую їм предківськую корону 

І власть, і королівськую подобу, 

Аби мене в любві своїй за те 

Пропильнували аж до гробу». 

Отак дві старші сестри підійшли 

Старого короля облесними словами,

 Найменшу ж через королівський гнів

 Сей час з двора протурено за брами. 

Мов сирота, пішла Корделія, 

Блукаючи від міста до села, 

Ні в Англії в селі, ні в місті жаднім 

Собі притулку не знайшла. 

Аж як до Франції дісталася, 

Скінчилася її недоля;

 На кращім ґрунті запишалася,

 Мов гарний цвіт з чужого поля.

 Король французький як пізнав її, 

Не дбаючи на гнів вітця старого,

 За королеву взяв її до себе 

На радість королівства свого. 

двора протурено за брами. місті жаднім 

В дочки найстаршої живе 

Старий король тим часом;

 Що зразу там було мов медове, 

Та незадовго стало квасом. 

Регана при своїм дворі його 

Держати з невеликим почтом мала, 

Та почет той у скорому часі

 Увесь від нього відібрала. 

Що двадцять мали перед ним

 І день, і ніч стояти до послуги,

 Се видалось їй на десять без натуги, 

А з десятьох лишила тільки трьох, 

Та й того стало їй замного. 

Забрала двох, лишивши лиш один,

 А далі відняла й того одного.

 «Чи се ж така твоя заплата 

За те, що царство все своє 

Я вам віддав? Тепер донька для тата

 Й малої дрібки того не дає! 

О ні! Ще до своєї Гонореллі,

 Сестри твоєї меншої піду. 

Вона не буде так, як ти, лукава 

І зглянеться на батькову біду». 

Поїхав чвалом він у двір її 

Та пожалівся на свою пригоду.

 «Так вам і слід! — почув від лютої змії, — 

Сестра вам жодну не вчинила шкоду. 

У мене захисту для вас нема, 

Хіба що з слугами на кухні жити 

Захочете та теє їсти й пити,

 Що не доїм та не доп’ю сама».

 Почувши се, король заплакав гірко, Бо голод докучав йому і спрага: 

«О най же світ увесь почує, до чого 

Веде батьківська нерозвага! 

Та верну до Регани я ще раз, 

Ачей вона людськеє має серце, 

Раз відпихнувши, схаменеться вчас 

І приязніш прийме мене, як перше». 

Та як лише прибув, вона веліла 

З двора свойого геть його прогнати

 І мовила: «Не ліпший буде він тепер, 

Коли вперед не вмів себе тут шанувати». 

До Гонореллі знов вернув король, 

Згодився з слугами на кухні жити

 І їсти все, що подадуть йому, 

Аби лиш вік свій продовжити! 

Та надаремно й того він благав, 

Чого і жебракам ніхто не відмовляє: 

«Не хтів за першим разом те принять, 

Тепер і доступу до мене вже немає!» 

Так обі донечки по двічі 

Його відправили без жодного пардону; 

Жебрацький кий узяв у руки той,

 Що королівськую носив корону. 

Тоді про наймолодшої дочки 

Слова згадав і заповіт гарячий: 

Завсіди буть послушною йому

 І сповняти вірно довг дитячий.

 Та він не важився тікать до неї, 

Бо королівства мучило похмілля,

 Що він ганебно так прогнав її, —

 Й перемогло його, нарешті, божевілля. 

На голові сніжне волосся рвав, 

І в груди бивсь, і дер лице до крові, 

І на дочок він помсту визирав

 За брак у них дитячої любові. 

Долинам, горам, рікам виливав 

Палкії про невдячність їх промови, 

Аж ріки, гори та твердії скали 

З ним разом, бачилось, ридали і зітхали. 

Нарешті хворого в тяжкій знесилі 

Його до Франції прихильні завезли 

Й тут у Корделії та короля 

І захист, і підмогу ще знайшли. 

Дочка, як лиш про горе батька вчула,

 Сей час йому з підмогою прийшла, 

Свою зневагу давнюю забула, 

Йому потіху й радість принесла. 

На Атаніппа королівський двір 

Його ввела рицарськая дружина,

 А перед короля за руку привела

 Його найменша, вірная дитина. 

І ласкаво прийняв його король, 

Велів кликнуть по краю всіх охочих,

 Хто для відзискання держави Лірові 

Підняться хоче до помочі. 

 В товаристві Корделії вернув

 Король до Англії з дочками воювати 

І вспів собі в невдовгім часі

 Їх із престолів та столиць прогнати. 

І Лір прийняв на старості своїй 

Знов королівськую корону, 

Та в одній битві замордовано

 Корделію, його потіху й оборону. 

Та скоро про ту передчасну смерть 

Корделії до нього вість прийшла, 

Що в нерозважнім запалі за нього 

Сама у бій пішла,

Впав непритомний і оглушений 

На її груди білі

 І вмер з тяжким зітханням 

Тої самої хвилі. 

Вельможі краю серед жалощів 

На тіла обоїх гляділи 

І обох сестер одноголосно 

На кару смерті засудили. 

Хто там запанував по них, 

У хроніці читайте, 

А повість про дитячую невдячність

 Собі запам’ятайте! 

Переклад І. Франка